Лариса Денисенко — українська письменниця, адвокат, правозахисник, телеведуча.

Веде адвокатську практику, працює автором та ведучою культурологічної програми «Документ +» на українських телевізійних каналах «Студія 1 + 1» і «1 + 1 International». Вела авторські колонки в «Жіночом Журналі» і дитячому журналі «Соняшник»

Літературну кар'єру розпочала перемогою в конкурсі Коронація слова (гран-прі конкурсу-2002, «Забавки з плоті та крові»).


Ким Ви мріяли стати в дитинстві?

В дитинстві я мріяла бути героєм. Це була мрія, народжена від читання книг про дитячі звитяги під час революцій та Другої світової війни. Як це конкретно реалізувати, я не думала, втім, думала, що можу створити такі хитрі парфуми, котрі могли би захистити СРСР від ядерних атак США. Як ви бачите, із пропагандою я була близько знайома.)
Згодом я мріяла співати як Софія Ротару, лікувати собак, котів та ворон, злітати в космос, бути хірургом, розслідувати злочини та писати статті в газетах.


Які найскладніші випробування довелося подолати на шляху до своєї мрії?

Першим іспитом став вступ до Університету  на юридичний факультет. Конкурс був шаленим, насправді мені  врятувала навіть не срібна медаль, бо перший іспит я здала на четвірку (медалісти в той рік після того, як здавали перший іспит на п`ять, автоматично вважалися зарахованими)і вимушена була здавати інші, а те, що буквально за пару місяців іспит з історії було замінено на іспит з іноземної мови, котру я знала набагато краще. Так я зробила перші кроки задля того, щоб набути професію правниці. Ані письменництво, ані телебачення чи радіо – не були моїми пріоритетами та мріями. Я просто займалася тим, що мені подобалося, вміла слухати, була уважна до людей, всяк час писала, і любила моделювати розмови та історії.


Хто Вас підтримував найбільше?

В першу чергу я сама, і, власне, не тому, що вважала себе талановитою або сильною, просто мені було цікаво братися за нове, цікаво себе випробувати. Звичайно, що підтримували родина і друзі.


Хто був наставником і надихав? Хто надихає зараз?

Викладачі, книги, весна та літо, підслухані розмови, почуття, конвенції, люди, котрі мене захоплюють, люди, котрі мене засмучують, та буквально все життя, дуже важко вдаватися до персоніфікації.


Хто не вірив і відмовляв займатися Вашою справою/творчістю?

Багато хто скептично ставився до того, що я поєдную творчу професію та юриспруденцію. Можливо, це незвично і дивує. Але більше характеризує тих з моїх колег (йдеться про правників), хто не вважає юриспруденцію творчою роботою. З точки зору таймінгу та логістики різні справи важко поєднувати, але багато чого залежить від організованості та вміння розставляти пріоритети та щоденного крутіння калейдоскопа свого життя.


Який момент у вашому житті був переломним?

Кілька точкових моментів, коли не відмовляєшся від однієї роботи або ж справи, але розумієш, що можеш займатися чимось іще, приймаєш пропозицію або ж виклик, і займаєшся. З одного боку дивно, як адвокатка стає письменницею, як письменниця стає телеведучою, але з іншого боку, виходило так, що я різко не змінювала життя, а додавала щось ще, як господарка додає спецій до звичного рецепту. Так ми всі, зрештою, готуємо свою фірмову страву: перемішуємо, додаємо інші інгредієнти, доводимо до кипіння.


Ваша улюблена казка? Якби вам дали можливість, ви переробили б кінцівку цієї казки?

Всі ми експериментуємо із казками, коли доводиться кільканадцять разів розповідати казки дітям, але от щоб взятися та переписати  кимось написаний твір – ні, я скоріше із тих, хто може написати продовження. От Муммі-тролів та Карлсона я б  продовжувала і продовжувала. Трилогія про Малюка та Карлсона була однією з перших моїх книжок, як і Тореадори з Васюківки, як і Муммі, я могла перечитувати це десятки разів.


Які досягнення у своєму житті вважаєте найвагомішими?

Я посильно справляюся з викликами, і наче починаю розуміти своє покликання. І це для мене вагомо. Мені подобається, що я не побоялася вийти за рамки своєї освіти, і розширила обрії професійної реалізації.


Ваша порада тим, хто хоче реалізувати свою Мрію.

Не боятися, вчитися, бути докипливими, формувати свою команду, людей, котрі підтримують тебе, бути загалом уважними до людей, до прагнень, розвивати в собі слух, чутливість, вчити іноземні мови, розвиватися. 
Так, в нас немає крил і ми не вміємо літати, але ми літаємо уві снах. А  ще можна навчитися пілотувати літак.)


Якою Ви бачите нашу країну, скажімо, через 7 років? А через 50 років?  Ваші побажання Україні, якби вона була людиною.

Через сім років ми матимемо фактично ті самі проблеми, що  маємо зараз, можливо, більш проговорені травми та реформовані державні органи, але все це залежить від нас, від нашого громадського тиску. На той час, я сподіваюся, ми вже виправимо ті помилки, котрі робимо саме зараз, і деякі граблі приберемо з нашого шляху, достатньо одного разу, коли на них наступиш, не кинути на полі, а забрати з собою та прибрати осіннє листя.
Країні я бажаю подорослішати, стати більш відповідальною за своїх громадян, справедливою, турботливою, прагматичною, творчою та фінансово-незалежною, але залишати в собі внутрішній наїв, внутрішню дитину, ту саму, котру в собі зберігали, скажімо, Марія Примаченко або ж Анатолій Дімаров.